Інтерв’ю

“Просто питай себе: кому вигідно?” – Мирослав Ватащук

Інтерв’ю

“Просто питай себе: кому вигідно?” – Мирослав Ватащук

Лучанин Мирослав Ватащук відомий волонтерською діяльністю не менше, ніж журналістською.

У день похорону Василя Мойсея він пішов у військкомат записуватися добровольцем, але його не мобілізували. Тоді чоловік був медіатором між волонтерами, владою, бізнесом, а взимку 2015 офіційно зареєструвався й завів волонтерську картку для допомоги військовим та їхнім родинам.

ВолиньТоп поцікавилося професійними й життєвими цінностями Мирослава, чи продовжить він волонтерство, як сприймає “вигорання” і чого, на його погляд, не вистачає Луцьку. 

Який у вас стаж у журналістиці?

По трудовій книжці чи з моменту друку першої статті?

Де-факто

19 років, а починав ще дев’ятикласником.

Пам’ятаєте перший великий матеріал?

Це було інтерв’ю з капітаном ФК “Волинь” Олегом Федюковим. Весна 99-го.

З яких тем починали?

Був спортивним кореспондентом, вів місцевий спорт. Спочатку в “Надійній зміні”, згодом у “Волинських губернських відомостях”. Це був обласний тижневик, на той час з головним редактором Олександром Пирожиком. Склад журналістський там був дуже серйозний.

Що на той час приваблювало в спорті найдужче?

Я був уболівальником. Стежив за подіями спортивними. Відповідно, це мені було близьке.

Бувало, що емоції брали гору на іграх?

Емоції на стадіоні завжди присутні, але ж це не означає, що їх всі потрібно викладати на шпальти газети. Все має бути в міру, «цо забардзо – то нє здрово».

Тобто ви вже тоді дотримувалися стандартів, балансу й безсторонності зокрема?

Тоді я ще не знав про таке поняття як стандарти в журналістиці. Я просто усвідомлював, що те, що я роблю, повинне бути зрозуміле і доступне всім. А серед читачів не всі мають вболівати за футбольний клуб «Волинь». Напевно, є ті, які за «Динамо» чи за «Сталь».

І ще я розумів, що не всі думають так, як я.

Коли розширили спектр тем чи змістили фокус зі спорту?

Певний час я займався в студії журналіста, якою керували Сергій Цюриць і Віктор Зубович, там бралися за різне. А коли влаштувався у медіацентр ВДУ (у двотисячних СНУ імені Лесі Українки називався Волинський Державний університет), то спектр розширився, від історій про різних людей до культури і молодіжної політики. Переважно задіяний був у подіях університету, але публікувався і поза, у газеті «Волинь» багато, у «Відомостях», «Сім’ї і дім». На історичному факультеті, де я тоді навчався, власного видання не було.

Бувало, що здали матеріал в газету, а його змінили до невпізнаваності, включно з заголовком?

Так, нормальна практика. Добрий урок мені дали якось у редакції. Приніс повідомлення, переписував його 13 разів. І врешті взяли перший варіант. Питаю: «А чого?». У відповідь: «А є питання усідчівості».

Нічого собі

Ні, це звичайний тест. Якщо людина вважає себе гуру вже з університетської лави і не здатна переписати свій текст, ну… (знизує плечима – Авт.)  Я це зрозумів, дякувати Богу і керівнику практики.

Яку спеціалізацію для себе обрали, коли навчалися на історичному?

Медієвістика.

А чому саме Середньовіччя?

Завідувачем кафедри була викладач, яка займалася зі мною перед вступом до університету як репетитор. Оцінив її рівень, потім вона в мене була й науковим керівником. З Оксаною Миколаївною тоді я відчув «усі прєлєсті жизні». Хто вчиться на історичному, то розуміє, що вона вимогливий викладач, має дуже високий фаховий рівень. Дуже вдячний їй за те, як вона мене навчила.

На цьогорічному конкурсі громадських ініціатив  від міської ради перемогли два проекти клубу середньовічного бою. Як вам такі новини?

Питання з позиції історика – це одне, питання з позиції мешканця Луцька – друге. Чому? Реконструкція передбачає точне відтворення, це дуже технологічно складний процес. Зробити точну копію того обладунку, який був тоді, справді складно в луцьких реаліях. І мова не лише про кількість кілець у кольчузі, а й про методи виробництва, того ж полотна. Але хлопці й дівчата, які займаються історичною стилізацією і не відновлюють академічно «один в один» роблять для міста дуже велику справу. Вони вивчають наше минуле, популяризують це в привабливій формі, вони вже родзинка міста. Турніри, стрільби, виставки, навіть бали – це приманка для туриста. А якщо приїде турист, то він залишить тут гроші, а повернеться, ймовірно, з добрими враженнями, фото і коментарями.  Наявність клубу середньовічного бою в Луцьку робить позитивний імідж міста.

Туристичний рух – це економіка.

В туристичну інфраструктуру необхідно вкладати кошти, бо вони неодмінно повернуться місту. І не треба думати, що має бути свято на щодень, достатньо розуміти ідею проекту і хто на ньому охоче зосередиться. Є аудиторія для «Ночі в Замку», є для «Бандерштату», а є для «стронгменів» чи «джазбендів». Це потрібно розуміти і працювати, залучали однодумців у різних напрямках.

Років десять тому чи трошки раніше я натрапив на інформацію. Прозвітувало якесь управління, скільки туристів приїжджало в Луцьк. А один чоловік, який на тій прес-конференції був, узяв порахував просто кількість спортивних клубів (футбольні, баскетбольні, волейбольні й інші), які приїжджали на ігри й змагання. Кількість туристів зі звіту збігалася з кількістю учасників спортивних подій. То на той момент туризм був відсутній. Наразі ситуація інакша.

Але все одно треба працювати

Треба. Маршрути. Дороги. Аеропорт. З одного боку, він невигідний, а з іншого – потрібен.

Маєте на увазі Крупівський?

Крупівський аеропорт не буде працювати. Там занадто коротка смуга. Хіба для місцевих лоукостів, але у нас не той пасажиропотік, щоб це виправдати.

Вишківський?

Якщо там на аеродромі буде постійне базування військової частини, важко оцінити перспективу спільного використання однієї злітної смуги для військових і цивільних цілей. На Ківерцівський смуга аеродрому дозволяє сідати будь-якому літаку, включно з боїнгом, а Крупівська це не дозволяє.

Які варіанти аеропорту для Луцька ви бачите?

Або перебудовувати Крупівський, або споруджувати деінде новий, або повернутися до давньої ідеї добудувати цивільний термінал на Вишківському військовому аеродромі.

Уявімо, що є аеропорт. Коли він ефективний для Луцька?

Знаю, рахували економісти, що аеропорт для Луцька ефективний лише за умови використання як пасажирського, так і вантажного транспортування. І, до речі, вантажного – це насамперед.

Траплялися люди, які чомусь вас навчили в журналістиці, коли ви виросли зі студентських років?

Можу навести приклад з забудовником Вайманом. Він мені дав дуже гарний урок. Те, що називається «як можна усвідомити стандарти». Отримав інформацію, здавалося б, з дуже надійного джерела. Інсайдеру довіряв, мовляв, на підприємстві, що очолює Вайман, великі скорочення. Опублікували. Підприємець тоді міг подати до суду і виграв би – факти не підтвердились. Це нагадує про принцип перевіряти дані з, як мінімум, двох, а ще краще – трьох, незалежних одне від одного джерел. Мені передзвонив Вайман, запропонував зустрітися, повіз на об’єкти будівництва, показав документи про зарплатний фонд і статистику, скільки працювало раніше, скільки є тепер. Поспілкувалися. Досі вдячний за людяне ставлення і цей досвід.

Як не впійматися на «інформаційний злив»?

Та, мабуть, кожному журналісту пропонували фейкову чи однобоку інформацію, що спотворює дійсну картину. Елементарний фактчекінг має бути в журналіста як опція за замовчуванням. Але щоразу, особливо, в темах політичних, не зле запитати себе два слова: «Кому вигідно?». Так радили ще давні римляни. Комусь подобається бути чиїмось інструментом, комусь ні. В нашій професії постійно доводиться приймати вибір.

Часто вдавалися до провокативних запитань на подіях з політиками?

Регулярно, а як же з ними інакше? Звісно, все має бути в межах ввічливості і доречності. Наприклад, якщо політик обмовляється і каже, що «наша фракція» з якогось питання «була не в темі», то можна уточнювальне питання: «Я перепрошую, не в темі чи не в долі?». Це реальна ситуація, я це питав на прес-конференції в лідера фракції. Ясна річ, після такого, пожвавлюється розмова, можуть виникати коментарі, яких не передбачав попередній сценарій.

А траплялися у вашій практиці казуси з посадовцями?

Та різне було. Наприклад, готував  матеріал про бюджетне і позабюджетне фінансування дошкільних навчальних закладів. Серед фігурантів кола причетних, потрібен був коментар керівника управління освіти. Я зайшов до Олега Гребенюка, поставив запитання. Він піднімається з робочого місця і полишає власний кабінет. Грубо кажучи, втік від мене. Досі не розумію, чому. А Микола Романюк спокійно збалансовано відповів, коли звернувся до нього з тим же питанням.

Коли, на ваш погляд, мали відбутися вибори міського голови в Луцьку?

Давно. От вам відома країна, де є місто без міського голови?

Ні.

От і мені теж. При всій повазі, до формату «в.о.», це лише виконувач обов’язків, незалежно від персоналії. Судові процеси на політичному підґрунті, інциденти під час сесії – це все не робить місту честі. Місто без мера – це не є нормально.

На сесіях відчутна напруженість між депутатами, є рішення, які ініціює хтось із розпорошеної опозиції і вони не проходять через недостачу голосів.

Так, це є. Але є і випадки, коли опозиція голосує так само як більшість, Ці збіги в голосуваннях – це вияв норми, коли є питання ремонту доріг, програми оновлення ліфтів, звернення, щось важливе для міста, що не можна не підтримати. Опозиції в міській раді, якою б вона не була, не є вигідно голосувати за принципом «на зло кондуктору куплю билет, пойду пешком».

Інша справа – це питання «з душком». Де опозиція може підозрювати дерибан чи бачить підводні камені. Це їхнє право, опозиція має виконувати функцію контролю влади, зокрема – не допускати конфлікт інтересів.

Як запобігти депресіям, які можуть виникати через перевантаження інформацією?

Фільтрувати інформацію. Головне – правильно розподіляти час на роботу і відпочинок. Я це не вмію робити. Але відпочивати допомагають хобі. Для когось це подивитися футбол за хорошим пивом з друзями, а для когось колекціонувати монети. Різне може бути. Охоче плаваю, поки погода захолодна для відкритих водойм, то відвідую басейн. Люблю готувати, коли є настрій. Статистикою бавитися. Допомагають перезарядитися подорожі.

Плануєте подорожі?

Ретельно – ні. Захотів поїхати – поїхав.

Побували у всіх обласних центрах України?

Всюди, крім Одеси.

Що найцінніше в мандрівках?

Проникати в атмосферу інших місць. Може, банально – дивитися архітектуру. Але вона ж пов’язана з людьми, ритмом повсякдення, географією, амбіціями і традиціями. Кожне місто має свій дух. От Франківський такий чепурний, я б сказав, панський. А Луцьк має дух спокою. Львів святковий, хоча порівняно з Києвом, неквапливий і малий. Ужгород, попри дивовижність архітектури, здався дуже метушливим і гамірним. Можливо, через культуру прикордоння. Взагалі Закарпаття – то як українські штати в мініатюрі. Нововолинськ – типове місто рубежу радянської культури і культури, де започатковується бізнес, виникає сфера послуг. Харків – великий студентський гуртожиток. Архітектура в Кіровограді претензійна, радянський еклектизм на центральних вулицях має більший розмах, ніж у Луцьку чи Тернополі.

Добігає кінця термін дії волонтерської картки, будете поновлювати?

Всьому є певна межа. Цього року поступово згортаю волонтерську діяльність. Ситуація вже значно інакша від тої, яка була п’ять років тому. Як співав, Володимир Семенович Висоцький «…Терпенью машины бывает предел, и время его истекло». Не варто довго бути в чомусь одному цілковито – можна перегоріти.

Спілкувалася і кадрувала миті Ярослава Савош

 

“Просто питай себе: кому вигідно?” – Мирослав Ватащук

Популярне

Facebook

To Top