Інтерв’ю

“Мати волю позбутися якорів та баластів” – Дмитро Байда

Інтерв’ю

“Мати волю позбутися якорів та баластів” – Дмитро Байда

Лучанин Дмитро Байда задіяний у проектах “Асоціації малих міст”, став голосом повнометражного фільму “Острог: в тіні історії”, брав участь в експедиції з відновлення єврейського кладовища, мандрував Європою, трошки навчався в США  і волонтерив у Туреччині. Цікавиться мистецтвом, суспільними дослідженнями на перетині наук і випробовує власні сили у відеопродакшині. Спеціально для ВолиньТоп Дмитро розповів моментами непопулярні, моментами безкомпромісні міркування.

Яка роль відведена маленьким містам у світі глобалізацій, агломерацій, інших “ацій” та “ізмів”?

Народжувати ідентичність. Основа великих систем – спільні для всіх закони існування, а отже й узагальнення. Так, малі системи рухаються повільніше, однак їх частини повсякчас змушені піклуватися про власний рух. Бо у іншому випадку вони перейдуть у стан стагнації. Немов у кінострічці “Догвіль”: усе відкрито і всі бачать кожного. Це теж спричиняє рух від когось або до чогось. На противагу, велике місто ламає тебе приймати свої правила. Адже це єдино можлива умова для існування великого урбану. Наслідок: деперсоніфікація.

Як щодо Луцька? 

Чудовий приклад консервативного мису, де час ніби зупинився. Місто-апендикс знаходиться поза гайвеями (дорожніми, залізничними, індустріальними), але, зазвичай, зазнає кочівництва. Луцьк не є «ізмом». Це велике село, в якому ти доволі швидко можеш здійнятись, але надовго не втримаєшся через нестачу ресурсу (на жаль, якісного людського).

Середовище прикордоння спонукає до великих амбіцій, але так само швидко і розчаровує.

Якби Луцьк був людиною, хто б це був і в якій реляції відносно тебе? 

Сільський парубок у затертому фраці. Часом я б спостерігав за ним, але я завжди відводив би погляд, коли він дивився б на мене.

Поки немає стратегії розвитку Луцька вигулькують версії, що можна позиціонувати місто як освітній центр. Що скажеш на це?

Я мрію про це. Не бачу іншого вектору, окрім освітньо-культурного чи культурно-освітнього, але існують ланки сировини та продажу. Які поки що не знайдені. Тому навряд Луцьк зможе прилаштуватись на одну з ліній виробництва. Хіба хтось прилаштує його. (Польща? Німеччина?). Кілька разів уже чув, що новою інтелектуальною столицею може стати саме місто Любарта, одначе країна настільки нестабільна, що Харків та Київ лишають себе попереду.

З огляду на сучасні можливості для самоосвіти, наскільки важливою для студента є локація університету?

Насправді важливішою є локація студента в університеті. Місце закладу – це лише зупинка, в якій ти перепочиваєш від ритмів навколишнього і намагаєшся систематизувати спіймане чи здобуте.

Інтернет, знання англійської та можливість сісти на потяг – поки що повний список, якого вистачає активу.

Кожен обирає атмосферу для себе – невеличке та малорозвинений пункт із спокоєм або каталізований темпоритм столиць.

В той час як Острог виглядає селом щодо Луцька (як деякі особи дозволяють собі заявляти) він же є топосом концентровано студентського середовища, скажімо, без домішок. 

Так здається на перший погляд, адже нічого “цивілізованого” не кидається у вічі, крім сучасного закладу, що біжить і біжить за сучасністю. Думаю, лише в такому місті як Острог (те ж саме Дубно, Кременець і т.д.) могла народитись настільки скажена на час створення ідея. Населення, яке пережило 7 державних трансформацій (від Російської імперії до України) змогло серйозно об’єднатись лише навколо ідеї. І такого ж роду об’єднання бачимо в університеті (поки що, на жаль, Ватиканського типу у відносинах із містом) – люди вірять у відкритість, інноваційність, варіації підходів і т.д. Більшість кадрового складу стаціонарного штабу – випускники ОА. Асиміляція тотально відрізняється від Луцької – кожен знаходить свою нішу, розвиває себе у ній (усіма можливими ресурсами Острога) і в цьому соку дозріває ідентика.

Що коїлося за лаштунками зйомок “Острога в тіні історії”?

Свобода творчості і голий ентузіазм. Один керівник і безліч людей, що трохи знали, трохи не знали щось про одну зі сфер. Відібрані за потрібними вміннями 13 людей зменшились до кількості 5-ти у кінці. Але основою була щоденна робота. Для пост-школярського мозку це стало викликом. Це не заняття в університеті, про важливість яких можна подискутувати, не прийшовши на них і попиваючи пивко/чайок у ліжечку гуртожитка. Кожен погоджувався на індивідуальний план навчання та 24/7 зайнятість тривалістю у пів року. Інтенсив, як на мене, вдався через безупинне обирання режисером Андрієм сильних сторін. Як забій у шахті – працювати потрібно було постійно, але кожен міг запропонувати ефективніше рішення чи ідею та втілювати її для збирання чи обробки матеріалу. Не думаю, що власне перебування в локації університету коли-небудь давало мені більше досвіду, ніж під час проекту. На жаль, не думаю, що скоро академія побачить іще щось таке. Хоча вже з’являються нові таланти, на кшталт Вадима Юрченка (ще один режисер-аматор).

За всі свої подорожі пригадуєш розмову, що приголомшила тебе і перевернула сприйняття?

Реальна. Розмова із дочкою DP у Рочестері, яка показувала на українських діапсорян-гарнюнь, що у більшості підтримували Трампа – хлопчика, який декламував ускладнення системи прийняття емігрантів. (так-так, тих самих батьків-дідів діаспорян-гарнюнь). Тоді здалось, що люди зовсім зійшли із розуму (не через моє особисте ставлення до нього). Віртуальна. Кілька місяців я досліджував онлайн-відеочати. Звичайно, це не найприємніше середовище для пошуку розмов, особливо для дівчат, але трапився парубок, із яким ми кілька годин розмовляли про Толстого й Достоєвського і деякі моменти їх життєвих перетинів. Відчував віртуальний екстаз. Від того, що люди, для яких це важливо, ще існують.

Знаю, що у тебе є певний сентимент до Білорусі. Чому?

Я люблю неокласику, монументалізм Мінська, зразок людської праці й уяви. Думаю, що це місто – інфраструктурно найкраще, що дало СРСР світу. Єдине, із чим можу порівняти – Вашингтон років 50 тому. Та й загалом люди надто поважають себе і країну. Ми живемо в анархії, в принципі, природньому середовищі із безліччю можливостей. Проте коли газон із недопалків при українському кордоні перетворюється на чудову зелень на іншій стороні (30 метрів різниці), випадаєш у осад і не віриш власним очам. Ні, Білорусь, це не Європа – це щось значно ближче до нас, яке, на жаль, ми не знаємо і не хочемо знати, ізолювавшись страхом Росії.

Які ще мандри тобі цікаво заепізодились?

Східна столиця України. Харків сподобався у сотні разів більше, ніж Мати городів (уже горОдів, як на мене). Я закоханий в Італійську гарячу культуру. З цього погляду, як на мене, це найплодючіший шмат Європи. Стамбул! Так близько до України і так далеко до розуміння. Асорті сходу із поєднанням залишків європейського. Підйом релігійного радикалізму на фоні індустріальних і культурних революцій Ататюрка (поважаю його майже як і Шарля де Голя).

Якою ти запам’ятав Америку? 

Споживацький тоталітаризм посеред анархії. Пластмасовість у всьому, від їжі до людей. Ніколи б не жив у цій державі, не розумію цілі існування таких структур.  У людей відсутнє відчуття якихось стратегічних цілей,  уся інформаційна система побудована на основі індивідуалізму, що має під собою не цінування одиниці, а роз’єднанні. Майже нічого не можливо без грошей – монетизація сфери послуг (освіта, релігія, турбота) – усе переведено на рейди оплати. У той же час плекіт творчості й живого, малою кількістю не американізованого, у медійному розумінні цього слова. Матриця, 451° за Фаренгейтом та інші антиутопії про паралельну реальність б’ють відразу у десятку.

Було щось таке, що з тобою трапилося в США і ти собі сказав “життя мене до цього не готувало”?

Центр для безхатьків. Північно-східна Америка дуже контрастова.  Перекинувши індустрію до Китаю, було знищено мільйони робочих місць і місто штибу Детройта – загальний синдром убивства середнього класу. Очевидно, що це шалено підняло рівень безробіття, люди змушені мешкати взимку на вулиці та летально  замерзати (у десятьох хвилинах від чудових маєтків). Я встиг побувати у старому рочестерському центрі, запах якого нагадував емігрантські табори.  Новий центр був абсолютно іншою, цивілізованою будівлею із місячною програмою “відродження”(пристойне місце для ночівлі, харч, умови гігієни, допомога з відновленням документів та пошуком роботи). У нас немає і близько інституцій для подібного. Визнаю, що бачив обмін наркотиків і проституток, але до серйозніших речей типу зброї справа так і не дійшла. О, і так – вважаю Нью-Йорк до біса некрасивим містом 🙂

Українці діаспори такі ж різноманітні, як і тутешні?

Мені взагалі важко визначити, що ж таке українець, особливо, місцевий. Що ж до закордонних, то вони доволі строкаті у сенсі історії. Кожна сім’я емігрувала у різний період та з різних регіонів. Кожен привіз таку Україну, яку він пам’ятав або яку передали йому у спадок батьки. Більшість все-таки із Галіції, адже їм виїхати було напростіше (першопроходцями були колонізатори-галичани ще в кінці 19-го сторіччя). Можете розуміти, що воно таке – усі ці низинські-верховинські  традиційні збірки, що інколи навіть рубали одне одного своїми томагавками.

Є думка, що виплекані заходом сценарії того ж особистого зростання сутужно приживаються у нашому культурному макрокосмі. 

Думаю, взагалі не приживаються.  Все, що може тримати в нормі й стабільності на сучасному етапі самоорганізації – тотальний контроль та дисципліна. Не знаю, з чим це пов’язано, не хочу узагальнювати все ізмом “совок”, однак дай повну безконтрольність і побачиш купку неконтрольованих дітей, які повсякчас наштовхуються на сусіднього пса чи сунуть пальці в автоматизовану газонокосарку. Велика Україна за своєю природою мала б кидати запах сталі, інтелект Харкова, пульс Дніпрогесу. Ґарт, ґарт та ще раз ґарт. Неспокій і самовідданість,  бездумні стрибки то вліво, то вправо.  Куди Європі до цього тінейджерства? Відсутність стабільності змушує бути готовим до всього. Навряд англієць довго б протягнув життям звичайного чолов’яги у тому ж Києві чи Острозі.

То який сценарій, на твій погляд, може таки спрацювати?

Наразі потрібна сильна особистість або сила, яка її делегує. Це у короткотерміновій перспективі.

Потрібно вчити людей відповідати за себе та інших без чийогось наказу.

Не існує чужих дітей, проблем, слабкостей чи потреб, ми лишаємось одним плем’ям. Діалоги й спроби порозуміння, всеукраїнська у світовому контексті комунікація.

Спілкувалась Ярослава Савош

“Мати волю позбутися якорів та баластів” – Дмитро Байда

Популярне

Facebook

To Top