Інтерв’ю

Голий актор, глядачі-спонсори: театральний фестиваль у Луцьку

Інтерв’ю

Голий актор, глядачі-спонсори: театральний фестиваль у Луцьку

Щоб потрапити у дитячу театральну студію «ДогориДриґом», треба пройтися довгими заплутаними коридорами Волинської обласної друкарні на проспекті Волі, 27. Заняття у ній проводять актори театр-студії «Гармидер». Керівник «Гармидера» Руслана Порицька зустрічає мене в коридорі та проводить у приміщення. Студія – дуже простора і затишна з сучасним авторським дизайном, який актори створили власноруч.

Цьогоріч 15-17 вересня команда «Гармидера» вже вчетверте організовує міжнародний театральний фестиваль «Мандрівний вішак» у Луцьку. Гасло фестивалю «театр за межами театру» передбачає незвичні локації для вистав, а також оцінювання театральних колективів – традиційно переможця серед 10-ти театрів обиратимуть глядачі вистав.

Про те, чому актори «Гармидера» не отримують грошей за гру у виставах, чому важливо, щоб лучани долучалися до фінансування театрального мистецтва у своєму місті, та як створити нову виставу за тиждень розповіла в інтерв’ю виданню «ВолиньТоп» Руслана Порицька.

В МЕНЕ НЕМАЄ ЧАСУ СИДІТИ І ДУМАТИ: ХТО ТАКА РУСЛАНА ПОРИЦЬКА

Хто така Руслана Порицька?

(посміхається) Руслана Порицька – це Руслана Порицька. Я не знаю чому задають це питання, але мені дуже некомфортно на нього відповідати, складати образ з усього, що я є. Ну, напевно, в першу чергу я все-таки є керівником театру, і не стільки це слово «керівником» в значенні керувати, як людина відповідальна за існування цього театру, за те, що він надалі функціонуватиме, відбуватимуться творчі процеси, триматимуться купи ці люди і доєднуватимуться нові. Якщо доповнювати, то, звісно, що для мене дуже важливо те, що я – дружина і мама, і, звісно, людина, це, мабуть, ще на перше місце треба поставити, бо людське в оцьому триманні колективу, воно, мабуть, 50% як мінімум займає, вже інше – творче. Ну якось так, але я цього портрета собі ніколи не складаю.  В мене немає часу сидіти і думати: хто така Руслана Порицька.

Кожна творча людина насамперед особистість зі своїм характером, норовом. Як тобі вдається вже стільки років організовувати злагоджену роботу команди?

Це дуже такі наші слова, тому що люди, які загоряються театром, так чи інакше вони мають дуже специфічний характер, вони справді дуже норовливі. І я вже настільки звикла до цього. Вже зараз 14 років майже, в мене вже на рівні інтуїції є вироблені якісь способи, вміння домовитися, зрозуміти, передбачити ситуації, але мені здається, що основне те, що, взагалі, дозволяє все це гармонізувати, то є (якщо брати особисто від мене) те, що я не просто роблю свою роботу. Тому що, якби це була просто робота, я б ніколи не тратила на неї стільки часу, не отримуючи грошей відповідних, то є щось більше. Ну, мабуть, як би то пафосно не звучало – любов, тобто, якщо я люблю цих людей, то мені вдається налагодити місточки, от не інакше, я вже це зрозуміла через роки. Ті люди, з якими мені не вдається побудувати невидиму ту матерію, той місточок, який не можна руками позачіпати, але який можна відчути на якомусь такому рівні, з тими не вдається, з рештою – вдається. І от та різність, вона є не руйнівною – дуже різні люди в «Гармидері»  – а взаємнодоповнюючою. Насправді дуже різні люди з різним темпераментом, різних професій, різний спосіб мислення, спосіб сприйняття світу, але ця дивовижа їхнього поєднання якраз є гармидером, отим таким хаотичним і гармонійним водночас.

І от та різність, вона є не руйнівною – дуже різні люди в «Гармидері»  – а взаємнодоповнюючою. Насправді дуже різні люди з різним темпераментом, різних професій, різний спосіб мислення, спосіб сприйняття світу, але ця дивовижа їхнього поєднання якраз є гармидером, отим таким хаотичним і гармонійним водночас.

«ГАРМИДЕР» СТАВ ГАРМОНІЙНОЮ ЧАСТИНОЮ ЛУЦЬКА

Можна сказати, що в «Гармидері» лишаються тільки ті, кого любить Руслана Порицька, а решта відвалюються?

Розумієш, такого, щоб я когось просто не полюбила фактично… Ну тобто не складаються стосунки, швидше, не те, що там я когось полюбила і без взаємності , чи там ще щось. Чого відвалюються? Мені здається, відвалюються ті люди, які готові тільки отримувати, причому, щоб це отримувати було дуже легким і не готові віддавати іншим себе, свій час, зусилля, тому що важко, важко емоційно часто, важко фізично. Той, хто уявляє театр, як таке свято слави і оплески, квіти і килимові доріжки, і блиск театральних люстр важезних, ну от, хто отак помиляється в такий спосіб, той, мабуть, і відразу відпадає. В нас зовсім не такий театр, того всього нема.

Актори театр-студії «Гармидер» працюють на добровільних засадах. Ти не пробувала знайти спонсора, щоб у акторів були ставки?

Ну, звісно, є приклади, коли театр відразу засновується меценатом. Це, швидше, можна сказати меценатом, тому що, якщо підтримувати саму таку ідеологію театру, то спонсора знайти неможливо, тому що все одно театр, який працює в камерному залі, який робить вистави для думаючого глядача, він не може бути комерційний, він максимум може бути самоокупним, це найкраща ситуація, тобто в будь-якому випадку – меценатство. Якщо говорити про комерційний театр, то потрібно переорієнтовуватися, робити зовсім іншого кшталту вистави. Я знаю як їх робити, але мені поки що не хочеться. І щоб мали ставки, є варіант театру міського, театру муніципального. В нас є багато муніципальних підприємств і вони теж є неприбутковими, але розуміють їхню потрібність. Якщо розуміти, що це – соціальний проект, потрібний нашій громаді, то це можна робити. В багатьох, дуже багатьох містах є такий муніципальний театр. До нас, скажімо, з Литви зараз на «Мандрівний вішак» приїде муніципальний театр, з Запоріжжя – муніципальний театр. Це люди, які зараз у відпустці, за яку теж отримали гроші відпускні, потім вони повернуться і будуть творити, не думаючи про те, де їм взяти гроші на їжу і на все інше.

«Гармидер» може стати таким муніципальним театром у Луцьку?

В Луцьку про це за іншої принаймні влади говорили дуже багато, але далі розмов нічого не дійшло. Нам говорили: «ви знайдіть приміщення, а тоді будемо далі всі ці процеси пробувати просувати». Що значить «знайдіть приміщення»? В нас в Палаці культури такий графік, що там з двогодинною репетицією не встромитися, а якщо це театр, який має показувати щовихідних вистави, виїжджати і так далі, уяви скільки він має працювати, зранку люди мають приходити і цілий день працювати. Де це робити, на якій площадці? Закрито питання? Закрито питання. Тут приклад Троїцького (Влад Троїцький – український режисер, засновник театру «ДАХ», музичних колективів «ДахаБраха» і «Dakh Daughters», фестивалю «ГОГОЛЬFEST», – авт.). Якщо є людина, яка крім ідей, крім розуміння, бачення як робити сучасний продукт, має ще відразу свій капітал, то це все складається. І то скільки в нього було критичних моментів, як йому було важко, він мусив призупинятися, мусили фактично закордоном тільки виступати і «ДАХ», і інші його проекти. Ось така ситуація.

За 14 років «Гармидер» з аматорської театральної студії переріс в унікальну культурну одиницю. Ваша команда брала участь в організації багатьох фестивалів, зокрема, «Ніч у Луцькому замку», «Князівський бенкет», ви створили дитячу театральну студію «ДогориДриґом», в якій ми зараз знаходимося, зараз готуєтеся до театрального фестивалю «Мандрівний вішак» та поетичного фестивалю «Meridian Lutsk» …. Вам не тісно у Луцьку?

Я скажу за себе: я люблю міста на кшталт Луцька, в Києві мені було б, мабуть, некомфортно. По-друге, я дуже прикипаю до місць, і Луцьк я люблю. І мені здається, якщо «Гармидер» став гармонійною частиною Луцька (я відчуваю по тому яка є потреба, коли якийсь час немає вистав – люди пишуть, люди деколи фактично вимагають  (посміхається). Тут ми потрібні, а чи будемо ми настільки потрібні в якомусь іншому місті – це інше питання. І дуже унікальним, взагалі, є тримати таку самоорганізаційну структуру на такому рівні, не понижуючи планку, саме в такому місті, як Луцьк. Набагато легше це зробити в Києві. Бо коли, скажімо, ми спілкувалися з Ярославою Кравченко – це «Дикий театр», який зараз мегапопулярний, і вона дуже так самовпевнено красиво розповідала (це була бесіда про піар театральний) як, взагалі, піарити театр, як зробити його комерційним, як там все крутити- крутити- крутити, і  все дуже круто і дуже правильно, і я їй задаю одне просте питання: чи вона могла б приїхати до такого міста як Луцьк і зробити тут щось подібне, і вона в цьому місці просто сміється замість відповіді. А ми змогли. Тому це з серії «очевидне-неймовірне» і саме це круто. Тобто все народжується там, де воно потрібне саме в той час, в який це потрібно.

І мені здається, якщо «Гармидер» став гармонійною частиною Луцька (я відчуваю по тому яка є потреба, коли якийсь час немає вистав – люди пишуть, люди деколи фактично вимагають). Тут ми потрібні, а чи будемо ми настільки потрібні в якомусь іншому місті – це інше питання.

ЦЕ БУЛА ПОВНА ВІДКЛЮЧКА

Нещодавно ви повернулися з «Гармидером» з Карпат, де готували виставу для фестивалю «Meridian Lutsk», який відбуватиметься 6-8 жовтня. Поділися враженнями.

Дуже шалений експеримент. Ми знайшли історії семи поетів різних країн-учасників фестивалю «Meridian Lutsk». Їх об’єднує час. Це якраз період до Другої світової війни і Другої світової війни, і всі ці поети пережили багато переміщень, спровокованих цією ситуацією. Ця ситуація є близька фактично нам і сьогодні. Семеро акторів повністю занурилися в процес  і це було вперше для «Гармидера», що, звісно, спілкуючись зі мною, але вони самі створювали свої історії, сценарії. Тобто це побудовано і на біографічних фактах, і на віршах. Скажімо, естонська поетеса Марія Ундер взагалі вперше спеціально переклалася для цієї вистави українською мовою. Я думаю, що теж буде багато відкриттів, власне, невідомих поетів: Пауль Целан, Марія Ундер, Юзеф Лободовський, який належав як Україні, так і Польщі, Зузанна Ґінчанка – єврейка, яка проживала у Рівному, Лариса Геніуш – білоруска, яка досі нереабілітована, Чеслав Мілош і Олена Теліга. Це було настільки цікаво! Власне, ми поїхали у Ворохту, ми зачинилися у садибі, у нас був такий, як називали «сарайчик», люди збоку, які побачили. Ми там зачинилися просто, і зранку до ночі ми там творили на грані душевних, розумових і фізичних можливостей. Це була повна відключка. Я думала, що це може бути ефективно, але я не думала, що настільки ефективно. Там народилося все: і музичне оформлення, хореограф працювала з нами над пластикою, над танцювальними елементами, і все абсолютно там з’явилося – від сценарію до повної вистави. Ми зробили відеозапис – фактично година двадцять – тривалість вистави з сімома історіями. Звісно, тепер воно потребує шліфовки, шліфовки і ще раз шліфовки, але вистава відбулася! Все! Вона створена! Тобто можу сміливо казати, що це можливо і, власне, можна з таким експериментувати. Дуже-дуже крутий досвід, дуже круті враження. Це дійсно відбувалось на якомусь такому рівні, який не завжди пояснюється раціонально.

Топ-5 театрів світу, на вистави яких ти хочеш потрапити.

Я ніколи про це не думала… Мені завжди хочеться виокремлювати щось українське, тому я завше рада і завжди для мене щастя потрапити на виставу театру Леся Курбаса – львівський театр. Це для мене є театр, який має українську традицію і притому є вписаний абсолютно в сучасний європейський театр. Ну звичайно ж театр «Глобус» (лондонський театр, відбудований на основі свого театру-попередника, у якому грав Вільям Шекспір, – авт. ). Я не готова назвати театри, я направду про це не думала, знову ж таки в мене немає часу мріяти про те, куди б то податися, в який театр, я постійно зайнята своєю поточною роботою – її дуже багато. Але, напевно, мені б хотілося побачити продовження традицій театру і Пітера Брука (англійський режисер, – авт.),  і польських театрів є багато мені цікавих. Напевно, по Польщі хотіла б дуже багато подивитися, тому що там дуже цікава театральна традиція, і вона дуже близька до нас. От театри, які ввібрали традицію ще Єжи Гротовського (польський режисер, театральний теоретик та реформатор, – авт.) ритуального театру, теж мені дуже цікаві. Власне, не знаю…  В мене немає такого трепету перед театрами, які відомі просто як театр, скажімо, просто велика споруда, яка має свою історію. Мені цікаві більше лабораторні театри, якісь експерименти, лабораторії – щось такого плану.

ОГОЛЕНИЙ АКТОР ТА ВИСТАВА ДЛЯ ДІТЕЙ: ФЕСТИВАЛЬ «МАНДРІВНИЙ ВІШАК»

Що цікавого буде цього року на фестивалі «Мандрівний вішак»?

По-перше, зараз ми будемо оголошувати результати конкурсного відбору пані Вішакової. В нашого пана Мандрішака, до якого всі звикли за ці роки, який став обличчям фестивалю, з’явиться подруга (посміхається). Я думаю, вона мусить припасти до душі як мінімум чоловічій половині шанувальників фестивалю. Вбрання для пані Вішакової та пана Мандрішака спеціально пошиє торгова марка «Едельвіка», це будуть ексклюзивні костюми, створені спеціально для нашого фестивалю. Це нове, в решті ми залишилися традиційними, тому що це було фішково апріорі, такого немає на інших фестивалях, те що, скажімо, наш фестиваль оцінюють суб’єктивні судді (посміхається). Коли це простий чоловік-бджоляр з торбами меду сидить і чекає кому той мед подарувати, хто йому найбільше сподобався. Я думаю, що це дуже круто, тому що театр виходить за межі – не тільки в буквальному сенсі за межі театральної сцени – а, взагалі, за будь-які межі. Чому ти не можеш вибрати свого фаворита і подякувати йому, ти ж глядач, чому це право тільки театральної критики? Як на мене, це здорово. І ця традиція залишиться. Дуже хотілося б, щоб продовжилася традиція того, що за фестиваль свого роду голосують коштами, тобто, що прості лучани і не тільки лучани скидаються на фестиваль.

Такого немає на інших фестивалях, те що, скажімо, наш фестиваль оцінюють суб’єктивні судді. Коли це простий чоловік-бджоляр з торбами меду сидить і чекає кому той мед подарувати, хто йому найбільше сподобався. Я думаю, що це дуже круто, тому що театр виходить за межі – не тільки в буквальному сенсі за межі театральної сцени – а, взагалі, за будь-які межі. Чому ти не можеш вибрати свого фаворита і подякувати йому, ти ж глядач, чому це право тільки театральної критики?

Це для вас принциповий момент?

Ну це принциповий в тому плані, що нам справді дуже потрібні гроші, тому що те, що виділяється (якщо все буде добре, і обіцяна сума виділиться) міською радою, то це ледве-ледве покриває, а, може, і не покриває, проживання і харчування. Я хочу наголосити на тому, що колективи всі приїжджають за свій рахунок, їм не оплачується дорога, тобто це теж такі свого роду волонтери на волонтерських засадах. Театри не отримують гонорарів, ми забезпечуємо їх харчуванням і проживанням. Це те, що ми можемо собі дозволити за свій кошт. А що нам треба? Нам треба оснастити звуково, освітлювально, привезти туди стільці, привезти туди декорації, все це змонтувати, поприбирати все на світі – кожен з десяти майданчиків. Про це як подумати, відразу хочеться впасти в анабіоз, і щоб тебе ніхто не зачіпав до того часу. Так, поприбирати можна на волонтерських засадах, але де взяти апаратуру, ніхто її просто так не дасть. І в нас вже на цьому етапі коштів немає. Кожного разу цей фестиваль – це ризик, це просто шлях отак тільки вперед, не думаючи, не зупиняючись, бо інакше нічого не буде. Де це все береться – невідомо, тому нам дуже потрібна підтримка. Якби ми могли продавати квитки (на що є принципова позиція міської ради, що має бути вхід вільний), тоді, може, б ми надолужили. Ми хочемо, щоб громада стала одним із спонсорів, сказала: так, нам це потрібно, ми туди ходимо не тому, що можна просто на шару зайти, ну і щось там подивитись, провести час, а тому що нам потрібно те, щоб Луцьк не був театральною провінцією, нам потрібно принаймні раз на рік оце дихання, цей струмінь якоїсь сучасної енергії театральної. Бо інших варіантів в Луцьку в нас немає, вистави, які ми бачимо приїжджі в драмтеатрі, це зовсім інші вистави.

До речі, драмтеатр якось долучається до проведення фестивалю, є якась співпраця з ними?

Ні. На рівні індивідуальних розмов з акторами було це, навіть, коли ми спілкувалися в одному ефірі, питали чи ви не хочете взяти участь у «Мандрівному вішаку». Я пояснювала, що це не є фестиваль аматорських театрів. До нас приїжджали і приїжджають дуже різні театри, лабораторії , як професійні, так і такі, які мають статус аматорських, але фактично рівень їх досить високий. І коли їдуть професійні театри з інших міст і з-закордону, наш театр не готовий був долучатися, тобто жодного разу заявки вони не подавали, хоча мова про те, щоб вони подали велася.

З 38-ми заявок на фестиваль ви відібрали 10. За яким принципом відбувався відбір?

По-перше – художній рівень, по-друге, ми керувалися тим, щоб були різноманітні колективи, тобто, щоб розкривалися різні теми, щоб використовували колективи різні художні засоби, щоб це були, якщо так умовно дуже: і комедія, і трагедія, і трагіфарс, і щось сучасне перформативне, і документальний театр, от різність. Якщо говорити про цей рік, то ми дуже про це думали. І фактично таким чином і вийшло, що в нас, починаючи від класичного театру, такого доброго класичного театру, є варіант, і закінчуючи нетеатром. Антон Романов із Києва (він професійний режисер, взагалі, культова особистість в сучасному театральному світі), те, що він буде показувати, він це називає «нетеатр».

Для кого буде цікавим «Мандрівний вішак»? Звичайній людині з вулиці, далекій від сучасного мистецтва, варто приходити на фестиваль?

Ми зараз стартуємо із короткими розповідями про кожну із вистав з анонсами, і кожна людина зможе для себе прочитати, і зрозуміти варто чи не варто. Є в нас і дитяча вистава, якщо все буде добре з іранським нашим колективом, тому що вони зараз в стадії вирішення візових питань, завершення їх. Завжди є непередбачуваний момент, коли такі от екзотичні країни мають приїжджати, але ми сподіваємося, що все з ними добре закінчиться. Вони привозять лялькову дитячу виставу, дуже таку експресивну, ну тут зрозуміло на якого глядача розраховано, вистава може підійти і для сімейного перегляду. У нас є ресторанний спектакль професійного львівського театру «Око». Це така легка, але разом з тим така інтелектуально-іронічна комедія, яка грається в ресторані. Вони от працюють саме в такому ресторанному форматі, і ми будемо в «Ліоні» грати, я думаю, що там все дуже красиво складеться. Знову ж таки може будь-хто приходити. А ось, наприклад, чи варто приходити на нетеатр Антона Романова, де є чітка приписка, що актор працює повністю оголеним, хай собі подумають – ми чесні. Скажімо, якщо людина ніколи не мала досвіду сприйняття документального театру і постмодерного, то це полтавський експериментальний театр, там теж варто подумати. Тобто людина зможе для себе вибрати як мінімум. Але я ніколи не розумію чому боятися чогось нового, якщо ти відкритий, не грає ролі чи ти з чимось подібним колись стикався, чи ні, просто відкрийся, просто спробуй це сприйняти, ну не сподобається – це ж теж досвід, будь-що, що є в нашому житті, воно ж не проходить повз, воно якимось чином на нас відбивається. Якщо навіть людина зрозуміє, що ні, вона більше не хоче в цьому брати участь – це теж позитивний досвід – я так вважаю. Вибір як мінімум є для кожного.

Але я ніколи не розумію чому боятися чогось нового, якщо ти відкритий, не грає ролі чи ти з чимось подібним колись стикався, чи ні, просто відкрийся, просто спробуй це сприйняти, ну не сподобається – це ж теж досвід, будь-що, що є в нашому житті, воно ж не проходить повз, воно якимось чином на нас відбивається. Якщо навіть людина зрозуміє, що ні, вона більше не хоче в цьому брати участь – це теж позитивний досвід – я так вважаю.

Про що мріє Руслана Порицька?

Ну давай будемо практично мріяти. Якщо ми вже говорили про Руслану Порицьку в першу чергу, як людину відповідальну за існування театру, то все-таки я мрію про вихід театру на новий рівень. Притому, що я люблю вкорінюватися, але я не люблю, щоб довгий час все відбувалося в один спосіб, ходило по колу. І я зараз мрію про переосмислення діяльності «Гармидера». В мене дуже сильна інтуїція, тому що це і через  театральні практики теж формується, що цього року до 15-ої річниці театру якесь переосмислення буде, чи воно буде в плюс, чи воно буде в мінус, ми побачимо, але переосмислення точно буде (посміхається). Ось – коротко. Про інші сторони я не буду говорити.

Уяви, що перед тобою зібралися усі глядачі «Гармидера», і у тебе є кілька хвилин, щоб сказати їм щось важливе, що б ти їм сказала?

Будьте людьми і  будьте українцями. «Будьте українцями» – це для мене: робіть те, що ви можете дуже чесно, дуже правдиво в правовому і моральному полі для своєї країни. Тому що от саме на цьому етапі перебування нашої країни в ситуації війни і в ситуації безкінечного державотворення це дуже важливо, і мені здається, що більшість наших глядачів – це саме ті люди, які перебувають в полі «будьте», а не просто «жаліймося», «нарікаймо», «кричимо про зраду», «будьмо всім невдоволеними» і «продовжуймо робити все те саме, що й робили, перебуваючи в стані совкової-постсовкової підсвідомості», «даваймо хабарі» і «вирішуймо свої справи різними отакими способами незрозумілими», «ледарюймо» і так далі. Ну тобто я не люблю оцих розмов і відштовхування від негативу. Я люблю, коли відбувається творення, хай воно мінімальне, неважливо яка це сфера діяльності, але от воно позитивне, творення – це слово дуже точно окреслює процес.

Розмовляла Зю Побережнюк

 

*Використання цього матеріалу без дозволу редакції «ВолиньТоп» не заборонене і вітається. Все ж дякуємо, якщо поставите активний лінк на наш сайт.

 

ПІДТРИМАЙ ВОЛИНЬТОП – ДОПОМОЖИ В РОЗВИТКУ НЕЗАЛЕЖНИХ ЛУЦЬКИХ МЕДІА!

Голий актор, глядачі-спонсори: театральний фестиваль у Луцьку

Популярне

Facebook

To Top